____________________
Почесні люди села Базар’янка:
Бендерська Ганна Семенівна - ветеран праці, учасник
війни, 22.08.1926 - 2013 р.
«Духовный мир соотечественника».
Посвящается поету
Жил
в селе Базарьянска крепкий, незаурядный человек, педагог, поэт Валентин Григорьевич Гресь. Долгое время работал директором школы и
под его руководством и непосредственным участием в школе были созданы два
музея: «Шевченко и духовное возрождение Украины» и «Владимир Высоцкий – поэт и
гражданин». Они стали известными не только в Бессарабском краю, но и далеко за
его пределами.
Михаил Плотный писал:
«Влюбленный в поэзию педагог пишет стихи, изобилующие творческими находками. В
строках – стремление осмыслить современность, определить гражданскую позицию,
раскрыть душу, выказывает отношение к современным явлениям бытия. В поэтических
красках пробивается боль и радость автора».
Родился Валентин
Григорьевич в Лохвице, что на Полтавщине. Удивительно живописный город с
высоким небом и тополиным пухом. Через весь город течёт речка Лохвица, делая
причудливые зигзаги, она в центре изгибается, как огромная подкова. Учился в
школе, педучилище, ощутил святость дружбы и волнения первой любви. Здесь
впервые застенчиво стала являться к нему
муза. Первые поэтические пробы. Слёзы восторга и отчаяния. 
За подобные стихи он
был уволен. Работал арматурщиком, монтажником. И только благодаря настойчивым и
смелым усилиям его давнего друга Владимира Сергеевича Сидоренко, он был
восстановлен в должности педагога на бессарабской земле, которая стала для него
второй маленькой родиной, где он работал уже 25 лет…
Его охотно печатали и
печатают областные, районные, республиканские издания – «Чорноморські
новини», еженедельник «Освіта», районные газеты «Райцентр», «Татарбунарский вестник» и
другие. С годами пришло мастерство, филигранная утончённость и философская
глубина стиха, мысли, образа. 
А поэт и литературный критик из «Чорноморських новин» Станислав Кожак тонко определил талант Валентина Греся: «Забуваєш,
що ці рядки пише директор із села Базар’янка, Татарбунарського району. Бачиш
перед собою благальні, печальні, а тому дитинно не лише пречудові новаторські
речі. Користується, по суті, найскладнішим способом поетичного письма –
верлібром…».
Читал он свои стихи
непревзойдённо, с какой-то доверительной проникновенностью. Интимное, выстраданное он отдавал
слушателям. Аудитория чувствовала его боль, его гнев и нежность, и страстное
желание помочь людям разорвать цепи без духовности.
____________________
Почесні люди села Базар’янка:
Бендерська Ганна Семенівна - ветеран праці, учасник
війни, 22.08.1926 - 2013 р.
Більчук Ольга Федорівна - директор Базар’янської
ЗОШ 1-3 ст. з 2001 по 2010 роки, відмінник освіти України, 15 квітня 1962 р.н.
Бурдужа Світлана Костянтинівна - голова Базар’янської
сільської ради з 2010 року, 23 лютого 1963 р.н.
Гінкул Іван Кузьмич - ветеран війни, нагороджений медаллю «За победу над
Германией», 20.05.1920 -
Гресь Валентин Григорович - поет, вчитель,
директор Базар’янської ЗОШ 1-3 ст. з 1983 по 2001 рр., 23.12.1943 - 21.02.2011
р.
Горбова Віра Єреміївна- ветеран праці,
заслужений вчитель. 24.09.1920 - 2013 р.
Дан Ніна Йосипівна - бронзовий призер
Одеської області (2006 р.), в номінації
7 лютого 1957 р.н.
Делімбовська Галина Єгорівна - ветеран праці,
нагороджена багатьма медалями та орденом
«Знак пошани», 31.10.1937 - 2012 р.
Зубов Олександр Васильович - директор Базар’янської
ЗОШ 1-3 ст. з 2010 по 2016 роки, 19 квітня 1957 р.н.
Карбенюк Іван Іванович - учасник війни, нагороджениймедаллю «За боевые
заслуги», «За победу над Германией», «За взятие Будапешта»
07.02.1925 - 19.01.2012
р.
Карпенко Данило Іванович - перший голова Базар’янської
сільської радиз 1987 по 1997 роки ,нагородженийорденом «Знак пошани»,
9.12.1937 - 20.04.2011 р.
Кожушко Єлизавета Михайлівна - ветеран праці,
нагороджена орденом «Трудового Красного знамени», медаллю «Победительсоциалистическогосоревнования», почесною Ленінською
грамотою за «Самоотверженный труд и выполнение пятилетнего
задания», 10 жовтня 1929 р.н.
Кузьменко Павло Феоктистович - учасник війни, нагороджений медаллю «За победу над
Германией», «За победу над Японией», 07.03.1919
-13.08.1997 р.
Литвиненко Микола Михайлович- голова Базар’янської
сільської ради з 2005 по 2010 роки, 2 січня 1951 р.н.
Міхайловська Валентина Григорівна- багатодітна мати, нагородженамедаллю
«Медаль материнства ІІ ступені», 09.07.1954 р.н.
Назаренко Пилип Павлович - учасник війни, нагороджениймедаллю «За победу над
Германией», «За боевые заслуги», «За отвагу», «За взятие Кёнигсберга», 18.09.1910 - 25.09.1997 р.
Нановський Георгій Мичеславович - голова Базар’янської
сільської ради з 1997 по 2005 роки, 21 вересня 1949 р.н.
Одуденко Іван Андрійович - учасник війни, нагороджениймедаллю «За победу над
Германией», «За боевые заслуги», «За отвагу», похвальна грамота підписанаІ.В.Сталіним, 1920 -04.05.1989 р.
Олійников Євгеній Ігорович - голова правління ПАТ
СП «Чорноморська перлина» з 2004 року, 1 вересня 1966 р.н.
Орлова Валентина Володимирівна- голова Б-Дністровської
райдержадміністрації, 1963, р.н.
Панченко Микола Омелянович - директор радгоспу-заводу «Приморський» з 1990
переімінували в ВАТ «Чорноморська перлина», працював з 1969 по 2002 роки; нагороджений орденами: «Трудового Красного знамени», «Октябрьской
революции», ювілейноюмедаллю до «100 летия рождения Ленина», «Почесною грамотою» кабінетуміністрівУкраїни, маєпочеснезваннязаслуженогопрацівникасільськогогосподарства. 6 жовтня 1937 р.н.
Рожковська Алла Сергіївна - вчитель української
мови та літератури в Базар’янській ЗОШ з 1968 року, нагороджена медалями: «За трудову відзнаку», «Учитель методист», має звання відмінника народної освіти, лауреат премій ім.Н.К.Крупської,
засновниця і директор краєзнавчого музею «Т.Г.Шевченко і духовне відродження
України», керівник драматичного гуртка школи. 11 березня 1938 р.н.
Рожковський Ярослав Володимирович - доктор медичних наук, професор,
завідуючий кафедрою фармакогнозії, Одеськогонаціонального медичного
університету. 5 січня 1963 р.н.
Сисоєв Володимир Миколайович - композитор, музикант,
завідувач будинку культури, керівник Народного ансамблю «Журавка», 11 червня
1950 р.н.
Талалай Іван Федорович - бригадир виноградної
бригади № 2, лауреат державної преміїім.
В.І.Леніна, 1934 - 2000 р.
Чертілін Олександр - протерей храма Святої
Матрони Московської, 1985 р.н.
Чубар Марія Яківна - ветеран праці, учасник
війни, 23.02.1926 - 2013 р.
Чудак Килина Борисівна - багатодітна мати,
нагородженамедаллю «Медаль материнства
ІІ ступені» видана29.10.1990 р.,15.06.1956 р.н.
_________________«Духовный мир соотечественника».
_____________________________
«З надією і болем в серці»,
присвячується композитору
Володимиру Сисоєву.
Четвертий
про кого хочу розповісти – це Володимир Миколайович Сисоєв, композитор,
керівник Народного ансамблю «Журавка». Пан Володимир дуже вибагливо, вимогливо
та прискіпливо підбирає поетичні тексти для своїх неперевершених пісень. І в
цьому є одна із безліч складових частин його успіху. А ще йому притаманне гідне
подиву приголомшуюче, разюче, зворушливо вражаюче відчуття, більше «тонкий нюх» і напрочуд гарна
інтерпретація його творінь.
Як дуже складно, практично неможливо, наподобити відомого американського музиканта-джазмена Луї Армстронга, так неможливо стовідсотково відтворити характер, фабулу, структуру і звуковитонченність солоспіву та супроводу музиканта, композитора і аранжировщика Володимира Сисоєва. А його дивовижні пісні – це справжні духовні національні скарби. Ось тільки на нашій, начебто вже і власній рідній землі їх ще, на жаль, не навчилися відкривати, з любов’ю плекати і гідно пишатися ними.
З усією відповідальністю можу заявити, що кращого пісняра за кількістю і якістю складених пісень на нашій Україні на сьогоднішню добу немає, хоч безліч з них покінчали консерваторії (сучасна назва – музичні академії), але користі, пуття з того не занадто багато. Його воістину ангельський голос, мов скрипка суму і любові вітає над просторами нашої нещасної, роз’єднаної, тотально розграбованої і до краю зубоженої, бідної-пребідної найбільшої європейської держави, яка, на жаль, поки що ще залишається поза межами європейського суспільства, в тісних азійських обіймах, де звучать не скрипки, а тривожні, грізні про майбуття військові барабани та численні, жахливі вибухи терористів, що загрожують цілком знищити всю нашу земну цивілізацію!..
Володимир Миколайович працює з усіма
поколіннями, як з дітьми так і з дорослими. На початку його трудової діяльності
в нашому селі, було два хори. Хор із працівників господарства складав 40
чоловік, дитячий хор же нараховував 80 дітей. Був вокально-інструментальний
ансамбль, чотири танцювальні групи. Під його керівництвом співало майже все
село. До будинку культури ходили всі, хто бажав. А зараз будинка культури в
селі нема. Але Володимир Миколайович, як
працював з людьми так і працює тільки в приміщенні школи. Але без будинку культури важко, немає де
проводити масові заходи.
Володимир Миколайович співпрацює з
місцевими поетами, такими як Галина Лиса, Валентин Гресь (помер в 2011 році),
Валентина Щеголькова та іншими. Пише музику на вірші цих поетів. Написав гімн
села Базар’янка, гімн Базар’янської
середньої школи на слова В.Греся. Талановитий композитор - Володимир Миколайович Сисоєв. Сподіваємось
він ще довго буде нас радувати своєю музикою.
«Царський подарунок бідного музики…».
З Володимиром Сисоєвим я познайомився на 3-му
обласному фестивалі-конкурсі авторської пісні і інструментальної музики ім.
П.І.Ніщинського 31 жовтня 1998 року в Одеській Державній філармонії, де він
представляв свій ансамбль «Журавка», створений ним в 1979 році. Тепер цьому
ансамблю присвоєно звання Народного. На цьому ж конкурсі виступав і я зі своїми
піснями, написаними для дітей. Прослухавши його виступ, я зрозумів, що переді
мною постала людина неординарна, непересічна – неперевершена, творча,
талановито-унікальна, розсудлива з приязним, щирим і шляхетним серцем. І я, на
щастя, не помилився. Я подарував йому дві свої поетичні збірочки – дві перші
мої ластівки… І як же я був приємно здивований, коли буквально через декілька
днів я отримав від нього відразу чотири пісні, записані на магнітофону плівку у
його власній аранжировці і репродуковані ліричним, м’яким тенором, який, власне, і належав автору, пану
Володимиру,а одна із них, а конкретніше, «Перепелині ночі» - навіть у двох
варіантах з різними темпами. Мені стало ясно, що Володя – людина багатогранна,
безкорислива і по вінця душі занурена і безмежно залюблена у пісню, в
таємничість творчого процесу, до кінця віддана своєму покликанню, фанатично
працьовита, передусім благодійна, доброчинна, милостива і ласкава. Людина, яку
в нашу лиху годину і вдень зі свічкою не знайдеш…
Наші відносини, які не вагаючись, відверто
можна назвати дружбою – перевірили суворі роки і невблаганні випробування. В
історії було чимало подібних прикладів безкорисної, гідної і вірної дружби та
плідної творчої співпраці і спільних визначних творінь, звершень та здобутків.
Але в нашу особливо прикру, шалену добу небаченого досі підступного тотального
бандитизму, істеричного збагачення і людиноненависництва, на мій погляд, це
особливе явище між людьми. Тим більше, що це люди різних народностей… Цей, не
боюся вжити подібний вираз, феномен з’явився, виріс, сформувався і зміцнів на
ґрунті неймовірно величезної, до самозабуття, до самопожертви любові, до
прекрасного взагалі. Не лише до музики, чи поезії, але і до красивих, душевних,
відвертих людяних відносин…
В 2002 році виходить другим друком перша
пісенна збірка з прекрасною багатозначною назвою «Бессарабська рапсодія» (м.
Білгород-Дністровський), яка засвідчила народження талановитого пісняра,
«народного композитора», як його залюбки називають земляки та односільчани.
Вони дуже добре знають його, як невгамовного
і невтомного їхнього «соловейка», без якого взагалі неможлива будь-яка урочиста
подія. Бо яка ж це урочистість без веселої і задумливої, проникливо душевної
пісні, яка пронизує до самої глибини людського серця…
А тепер ми маємо надзвичайно приємну нагоду
познайомитися з Володимиром ще раз. Вийшла його друга, об’ємніше і набагато
досконаліша, дуже красиво, якісно упорядкована збірка пісень з надзвичайно
змістовною назвою «Співуче серце», м. Татарбунари, 2007 рік. Збірка видана при
сприянні районного відділу культури та туризму Татарбунарської
райдержадміністрації, з теплим душевним і вагомим вступним словом і уклінною
щирою повагою самого начальника відділу М.М.Яценка. та з проникливим
представленням співавторки цієї збірки, відомої на Одещині поетеси Галини
Лисої, яка достоту точнісінько зазначила: «Його пісні, мов очищення, вони
примушують людину замислитись, дарують відчуття радості і світла, повертають
нас в дитинство, допомагають долати негаразди, надихають на працю, віру і любов
до життя». Дійсно величезна щира людяна подяка і благословення на подальшу
творчу працю та цілком заслужене визнання в масштабах не лише Бессарабії і
столиці її Одеси, а й усієї нашої неосяжної неньки України!..
Я і до сьогодні не зміг розгадати таємницю
його облагоображувальної пісенної творчості, яка буквально облагороджує людей,
підіймає настрій, збагачує людську душу і навіки її очаровує. Я теж складаю
пісні і знаю, як це неймовірно важко створити справжню пісню, яка б не
заблукала серед безлічі вже існуючих пісень, а знайшла ту єдину стежину, яка
непохибно веде в найпотаємніші схованки людської душі і залишається відданою і
вірною помічницею в житті і праці протягом всього людського існування.
Пан Володимир дуже вибагливо, вимогливо та
прискіпливо підбирає поетичні тексти для своїх неперевершених пісень. І в цьому
я бачу одну із безліч складових частин його успіху. А ще йому притаманне гідне
подиву приголомшуюче, разюче, зворушливо вражаюче відчуття, ба, більше «тонкий
нюх» і напрочуд гарна інтерпретація його творінь.
Як дуже складно, практично неможливо,
наподобити відомого американського музиканта-джазмена Луї Армстронга, так неможливо стовідсотково відтворити
характер, фабулу, структуру і звуковитонченність солоспіву та супроводу
музиканта, композитора і аранжировщика Володимира Сисоєва. Я пересвідчився в цьому, коли замовив
аранжировку його пісні «Проста молитва» на мій поетичний текст відомому
аранжировщика (який нині мешкає в Києві) Олегу Бабичу. Він доволі вдало, скажу
прямо, чудово зробив аранжировку двадцяти моїх пісень, і я не мав сумніву щодо
успіху. Яке ж величезне було моє розчарування, коли я почув ту аранжировку. Але
епізод переконав мене в тому, що В.Сисоєв співак і музика від Бога, хоч він і
самоук, але самоук-самородок!.. А його дивовижні пісні – це справжні духовні
національні скарби. Ось тільки на нашій, начебто вже і власній рідній землі їх
ще, на жаль, не навчилися відкривати, з любов’ю
плекати і гідно пишатися ними.
З усією відповідальністю можу заявити, що
кращого пісняра за кількістю і якістю складених пісень на нашій Україні на
сьогоднішню добу немає, хоч безліч з них покінчали консерваторії (сучасна назва
– музичні академії), але користі, пуття з того не занадто багато. Його воістину
ангельський голос, мов скрипка суму і любові вітає над просторами нашої
нещасної, роз’єднаної, тотально розграбованої і до краю зубоженої,
бідної-пребідної найбільшої європейської держави, яка, на жаль, поки що ще
залишається поза межами європейського суспільства, в тісних азійських обіймах,
де звучать не скрипки, а тривожні, грізні про майбуття військові барабани та
численні, жахливі вибухи терористів, що загрожують цілком знищити всю нашу
земну цивілізацію!..
Добродій Володимир народився у відомому
місті Воронеж. Вітри долі немилосердно носили його по світах: так, наприклад,
він служив підводником цілих три неймовірно небезпечні роки в цупких обіймах
Північного льодовитого океану… Опісля закінчив Липецьке обласне
культурно-освітнє училище (хорове відділення), після чого був направлений
художнім керівником в райцентр Чаришське, Алтайського краю, де і працював до
1979 року. Але як особистість, музика, співак і композитор він сформувався
серед отих теплих, світлих, прозорих,
чистих і радісних віконець Причорноморських озер і лиманів. Де він як
найприхильніше вслухався і всотував вражаючо-доємний дзвінкий, ностальгійний
щебет перелітних птахів, я збираються серед отого степового космосу з
найкращими в світі, без перебільшення, мальовничими, прозорими люстерками
лиманами, величезними зграями птахів, що виспівують, щебечуть на всі голоси,
краючи серце і душу, перед тим, як покинути свою рідну Батьківщину і відлетіти у вирій. Там почали народжуватися його
дзвінкоголосі до ємні пісні, присвячені людям, що оточували його. Людям, що
розділяли і розділяють з ним притуги і радощі. Пісні його летять у світ і
зачаровують скромні, прекрасні людські душі, знаходячи серед них відверте
сердечне порозуміння і відлуння людської вдячності і щирої всенародної пошани.
Земляки пишаються своїм неперевершеним соловейком.
Його ангельські філігранні пасажі дзвенять,
хлюпочуть, розливаються молодим, хмільним вином радості і гордості і їх
підхоплюють прості люди-трударі. Бо його пісні про їхню вільну, омріяну, рідну
землю, на якій від народження жили, росли і працювали. І на якій будуть жити і
працювати їхні діти, онуки і правнуки, оспівуючи чудове, неповторне трудове
життя з його степовими болями і буднями, крихітними, але дорогими їхньому серцю
родинними подіями, радостями і звершеннями. Доки людина радіючи співає – допоки
вона живе!.. А ще залишається лишень позаздрити добродію Сисоєву, що його
оточують чуйні, добросердні земляки та родаки, які з глибоким почуттям гордості
і палкої любові відносяться до його творчості. Вони всіляко намагаються сприяти
йому у популяризації його пісенної творчості. Ось, наприклад, створили,
спонсорували і видали таку прекрасну, просто чудову, другу пісенну збірочку з
вражаючою назвою «Співуче серце», професійно оформленою і відредагованою. І
допомагали йому в цьому, ті ж палкі шанувальники-професіонали, музичний
редактор і упорядник Митник Д.М. – викладач музики Білгород-Дністровського
музичного училища та Південноукраїнського державного педагогічного університету
ім. К.Д.Ушинського. А збірка побачила світ лише завдяки Татарбунарській
райдержадміністрації в особі Яценка М.М., сільській раді с. Базар’янки в особі
Нановського Г.М. та ТОВ «Заря» в особі її засновника Самуренка М.І.
То ж побажаємо автору подальших творчих
злетів і всенародного визнання, а добрим людям – здоров’я, благополуччя і успіхів у благодійних, доброчесних справах на благо неньки України і
її талановитого співучого народу.
Автор статті В.Друзяка, поет,
перекладач і композитор, член Національної Спілки Письменників України.
м. Прага,
вересень 2007 р.
«Журавка».
Народному вокальному ансамблю «Журавка» - 38 лет исполнилось в этом году, руководитель – Сысоев В.Н.. А.В.Волонтер,
вспоминает, как готовилась підготовка к 30 юбилею ансамбля.
Больше всех беспокоился председатель хозяйства Е.И.Олейников. За неделю до праздника
он собрал в своём кабинете всех, кто причастен к подготовке и проведению
юбилея, чтобы посоветоваться, как лучше все организовать.
И вот подъехали два автобуса с гостями. Рукопожатия, радостные возгласы приветствия, слова восторга и удивления, что Базарьянка такое красивое село (особенно восхищались те, кто приехал впервые).
Е.И.Олейников, Н.М.Литвиненко, В.Н.Сысоев пригласили гостей в зал, где их уже ждали слушатели.
Через несколько минут ведущий праздника Б.Г.Велев, поздравил юбиляров с 30-летием,
вручил подарки и дипломы и предоставил им слово. Своё выступление «Журавка»
начала символично:
«П’є журавка воду,
Джерело
без дна.
П’є
журавка воду,
Воду п’є
одна».
Грустная мелодия полилась в зал, волнуя сердца слушателей, как волнует
сердца базарьянцев вот уже 30 лет. На вопрос ведущего, почему и как возникло
такое название ансамбля, пришлось рассказать, как все было…
В конце 70-х годов, в поисках работы приехал к нам в село молодой
парень, баянист из далёкого Алтайского края В.Н.Сысоев. когда он зашёл в
кабинет директора совхоза-завода «Приморский» Н.Е.Панченко, тот предложил:
«Бери баян и сыграй что-нибудь». Прослушав, сказал: «Беру! Иди в клуб и
работай».
И он начал работу с того, что организовал в школе в 1979 году ансамбль девочек (две из них – Л.И.Замфир и Н.А.Крыжановская – теперь уже учителя, до сих пор в ансамбле). Затем обошёл все производственные участки, приглашая в клуб всех желающих петь. Появился ещё один ансамбль, уже из женщин села. Вот одна из них и предложила выучить песню «Журавка». Мы тогда готовились к празднованию 9 Мая, и песня была очень кстати. Нам всем полюбилась эта бесхитростная песня, мы пели её на всех концертах, и она стала нашей визитной карточкой.
Годы летели, менялся состав ансамбля, ушла из жизни Клавдия Трофимовна
Голубовская, а её песню поёт «Журавка» (мы назвали свою группу в честь этой
замечательной женщины).
Затаив дыхание, слушали гости рассказ и о том, как удалось В.Н.Сысоеву
сберечь основное ядро ансамбля, и о том, какие удачи и провалы переживали все
эти годы, сколько радости и волнений испытывали при встречах со зрителями. А встреч было немало…
Как-то В.Н.Сысоев сообщил всем нам, что в 7 часов утра надо выехать на
поле, чтобы поздравить комбайнеров. И вот мы на поле. Комбайнёры завтракали и
не очень-то нам рады. Понятно, у них свои заботы. Удивительно, но песня своё
сделала: растопила сердца угрюмых, уставших мужчин. Они подняли головы от
тарелок, даже начали подпевать нам. А когда мы собрались уходить, просили,
чтобы мы ещё что-нибудь спели.
Были и выездные концерты в сёла района,
в с. Николаевка Белгород-Днестровского района. Да и районный отдел культуры постоянно
приглашает нас на все творческие вечера талантливых людей Татарбунарщины.
Мы поздравляли и чествовали Г. Лысую, М.
Плотного, Т. Гвоздеву, Н. Друговину, В. Греся.
Хочется верить, что этот ряд знаменитостей района будет продолжен, и мы
узнаем новые имена людей, которые не дадут засохнуть культурной ниве края.
Дружеские отношения сложились у нас с Жёлтоярским Домом культуры.
Заведующая клубом Любовь Колесник – человек беспокойный, ищущий, прекрасный
организатор, на любое мероприятие приглашает нас с концертом.
А какой концерт подарили нам наши гости! В восторг привели песни в
исполнении вокального трио под руководством А.С.Павлова. Как пели женщины! Золотыми колокольчиками
переливались их голоса. Весёлые, задорные, искристые!
Дуэт из Дмитровки во главе с Д. Стояновым зажёг всех энергией болгарских
мелодий. Долго зрители не хотели их
отпускать со сцены.
А задорные девчата из ансамбля «Джерело» внесли много веселья и радости своими прекрасными песнями и
прибаутками. Рева Наталья исполнила свою песню-подарок об ансамбле «Журавка» и
весёлую и немного с «перчинкой» басню в
том плане, «що «Журавка» по району літає, а свого клубу не має».
Поздравила В.Н.Сысоева и «Журавку» Т.Н.Гуцулюк. Как всегда
непревзойдённая, оригинальная, она подарила нам свои песни, заставив нас подпевать и аплодировать ей от всей души.
Но самый дорогой подарок для нас – это выступление Г.П.Лысой. дело в том, что мы уже много лет поём песни
на слова поэтессы. В нашем репертуаре их набралось уже не один десяток! Слава
Богу, что у нас свой композитор – В.Н.Сысоев.
В концерте принимали участие и ансамбли школьников, руководимые
Владимиром Сысоевым. Как пели девчонки! «Смена вам достойная!», - говорила директор
школы О.Ф.Бильчук, когда поздравляла юбиляров.
Девочки с удовольствием выступают на всех концертах, а к тому же они ещё
и лауреаты Всеукраинского конкурса «Таланты твои, Украина!». Поздравил нас и
председатель сельского совета, подарил цветы и подарки. Завершалась
торжественная часть праздника поздравлениями специалистов хозяйства и его
руководителя Евгения Игоревича Олейникова. Он подарил ансамблю музыкальный
центр и телевизор. Повезло селу, что алтайский парень, теперь уже знаменитый
композитор В.Н.Сысоев остался в нашем приморском крае. Это он дал крылья многим стихам Г.Лысой и В.Греся,
превратив их в прекрасные песни. А «Журавка» подхватила их и разнесла по сёлам.
Вот такой у нас
баянист! Вот таков он, Владимир Сысоев!
Мы тоже радуемся, что у нас есть такой заботливый руководитель
хозяйства. Верим, что у нас и клуб будет отличный, и костюмы новые, и не
перестанут звучать песни.
Наша встреча закончилась, но не хотелось прощаться, петь! Но гости
уехали, оставив нам огромное количество положительной энергии. Вот что значит
музыка и песня! И в тот вечер ещё долго
слышалось:
«П’є журавка воду,
В косах
сивина,
П’є
журавка воду,
Воду п’є
одна»…
А.В.Волонтер,
староста ансамбля
«Журавка»,
с. Базарьянка, май 2009 года.
_________________________________________________________
«Доктор медичних наук»,
про Рожковського Ярослава
Володимировича.
Наша рідна Базар’янка багата на
відомих людей, які внесли свою лепту у гордість Батьківщиною, історію. Люди про
яких піде мова, зробили дуже багато, як для людей, так і для малої Батьківщини.
Кожен із них вклав всю свою душу в працю, яка їх прославила перед Батьківщиною,
які назавжди увійдуть до історії рідного краю. Їх наполеглива праця дала свої
плоди, які може оцінити кожен.
Перший, про кого хочеться
розповісти – це Ярослав Володимирович Рожковський. Він у нас Доктор медичних
наук. Учень і послідовник професора
Я.Б.Максимовича та наукової школи члена-кореспондента АМН України професора
Валентина Йосиповича Кресюна.
Основні напрямки наукової діяльності: нейроімуннофармакологія, фармакологія екстрених станів. Працює над проблемами пошуку, створення та вивчення механізмів дії лікарських препаратів зі стрес-протекторною, адаптогенною та імунномодульованою активністю. Ярослав Рожковський є автором більше, ніж 150 наукових робіт, найбільш значимі – це цикл публікацій, присвячених проблемам пошуку нових шляхів фармакологічної корекції, порушення іммонологічної резистентності організму в умовах хронічного стресу.
Під керівництвом професора
Рожковського Я.В. захищені 6 кандидатських дисертацій та готується до захисту
одна докторська. Він у нас в селі шановна людина, і ми пишаємося ним, нашим
земляком. Ярослав Володимирович завжди допомагає хворим односельцям без черги,
а як що потрібно оперувати, вирішує дуже швидко. Він врятував життя багатьом,
за що люди йому вдячні. В наш час важко знайти лікаря з великої літери, а Ярослав Володимирович саме такий, лікар від
Бога.
Народився Рожковський Ярослав Володимирович 5 січня 1963 року в м. Первомайську Миколаївської області (хоча до 1956 року Первомайськ належав до Одеської області), в родині інтелігентів Володимира і Алли Рожковських. В 1969 році поступив до першого класу Базар’янської восьмирічної школи, а в 1979 – закінчив повний курс уже Базар’янської СШ (перший випуск) відмінником. З 1980 року по 1989 рік навчався в Одеському медичному університеті: 7 років студентом, починаючи з підготовчого відділення і 3 роки аспірантури на кафедрі фармакології, куди був запрошений професором зі світовим ім’ям Ярославом Максимовичем, автором підручника «Фармакологія». В університеті навчався відмінно, був Ленінським стипендіатом, закінчив з відзнакою, отримавши спеціальність «лікувальна справа».
Учень і послідовник професора
Я.Б.Максимовича та наукової школи члена-кореспондента АМН України професора
Валентина Йосиповича Кресюна.
Основні напрямки наукової
діяльності: нейроімуннофармакологія, фармакологія екстрених станів. Працює над
проблемами пошуку, створення та вивчення механізмів дії лікарських препаратів
зі стрес-протекторною, адаптогенною та імунномодульованою активністю. Ярослав
Рожковський є автором більше, ніж 150 наукових робіт, найбільш значимі – це
цикл публікацій, присвячених проблемам пошуку нових шляхів фармакологічної
корекції, порушення іммонологічної резистентності організму в умовах хронічного
стресу.
Під керівництвом професора
Рожковського Я.В. захищені 6 кандидатських дисертацій та готується до захисту
одна докторська.
1.
Він є членом
спеціалізованої ученої ради, а з 2011 року є її головою захисту кандидатських
та докторських дисертацій при Одеському національному медичному університеті.
2.
Член університетської
проблемної комісії «Фармація».
3.
Член світової
федерації лікарів-українців.
4.
Член Асоціації
фармакологів України.
5.
Має 6
винаходів, які знайшли втілення в охороні здоров’я.
6.
Має 9
монографій та десятки методичних розробок, довідників.
7.
Член редакційної
колегії Одеського «Медичного журналу» Міністерства охорони здоров’я України.
Так написано про нашого земляка, випускника Базар’янської СШ Рожковського
Я.В. в книзі «Наукова еліта Одещини», 2005 р. на сторінці 237.
На початку 2013 року Ярославу
Володимировичу виповнилось 50 років, стаж роботи – 32 роки. Його трудове життя
віддане науці. Яскравий приклад для тих хто починає торувати шлях у таємничий
світ пошуків у медичній науці. Все його життя у невтомній праці задля науки.
Тисячі вихованців, десятки досліджень, які збагатили медичну науку, а ще безліч
статей в газетах та журналах, виступи по радіо і телебаченні – і все це він,
Ярослав Володимирович Рожковський. Про таких, як він, у народі кажуть: «Якщо
людина талановита, то талановита у всьому». Він не лише талановитий лікар,
фармаколог, але і педагог. Для нього важливо зрозуміти студента, розкрити як
індивідуальність з його нахилами, радощами і проблемами. Адже кожен студент –
це особливий характер, свій погляд на світ. Зрозуміти студента, стати його
другом можливо лише тоді, коли збагнеш його внутрішній світ, його характер,
коли станеш на його місце з висоти свого життєвого шляху. Ось тут, мабуть, ключ
всієї його виховної роботи зі студентами.
Гідна його лекторська майстерність вчителя. В його лекціях присутні і науковий пошук, глибина аналізу, емоційність, логіка. У нього завидна працездатність. Ярослав Володимирович не лише талановитий вчений, він дуже цікава особистість. Надзвичайно мобільний, енергійний, контактний. Він стриманий, у ньому відчувається внутрішня дисципліна, дотримується простого і мудрого правила, щоб навчати, керувати кафедрою, він повинен знати більше. Невичерпна енергія, глибокі і всебічні наукові знання, надзвичайна працелюбність, організаторські здібності – це невеликий перелік якостей, що характеризують його як людину, вченого, керівника, лікарі, покликання сіяти мудрість і знання в серцях студентів, а ще патріотизм – це любов і небайдужість до долі рідного краю – незмінний супутник його життя.
Його коріння.
Ярослав народився в місті над
3-ма річками: Південний Буг, Синюха та Кадима, батьківщині героїв
«Партизанської іскри» в сім’ї інтелігентів Володимира Миколайовича та Алли
Сергіївни Рожковських. Батько працював інженером, мати – вчителька української
мови та літератури. Батьки Ярослава Володимировича – в минулому однокласники,
закінчили знамениту на Україні СШ №17 м. Первомайська, з якої вийшли відомі на
Україні поети: Микола Вінграновський (однокласник батьків) лауреат премії Т.Г.Шевченка,
Олекса Різниченко – відомий дисидент,
Станіслав Павловський та художник Шевченківській лауреат Антонюк Андрій. П’ять
років прийшлося родині жити і працювати в селі Кримці, де діяла в роки війни
відома в усьому світі «Партизанська іскра», де мати працювала завучем в цій
школі, а батько викладав фізику та англійську мову, заочно вечірньої навчаючись
в Одеському технологічному інституті. По закінченні якого в 1968 році отримав
призначення в Татарбунарський район, Базар’янський винзавод, його директором та
головним технологом. Ярославу тоді було 5 рочків, тому і вважає своєю
батьківщиною саме Базар’янку.
Два дідусі його – учасники
війни. Дідусь по матері Ільницький Сергій Панфілович був директором дитячого
будинку в м. Первомайську і загинув під Сталінградом разом зі своїми
вихованцями, яких сюди евакуював, під бомбами фашистів. Бабуся Поліна Дмитрівна
все життя працювала вчителькою в м.
Первомайську. Дідусь по батьковій лінії Рожковський Микола Андрійович
повернувся з війни інвалідом першої групи (без ноги), маючи п’ятеро дітей,
бабуся Анна Степанівна – колгоспниця. Так що батьківщиною Ярослава
Володимировича є наше село Базар’янка, це невеличке (більше трохи тисячі
жителів) буджацьке, бессарабське село, засноване німцями-колоністами, стало для
нього рідним, бо воно завжди гріє, як вогник невгасного оберегу, рідне і
неповторне. Рідна хата, батьківська (нажаль) та бабусина могили, обійстя, рідна
школа – це незабутня стежина до широкого місткого поняття – батьківщина. Він
приріс серцем у цьому рідному куточку землі над Чорним морем та лиманом Бурнас
з цілющими грязями, з безкінечними плантаціями сонячних ягід. Село засноване
німцями-колоністами, але коли в 1940 році німці були депортовані до Німеччини,
в селі був заснований в 1944 році виноробський радгосп «Приморський», а зараз діє акціонерне
товариство «Чорноморська перлина» - виноробська столиця буджацького краю, для якої чимало потрудився і батько Ярослава
Володимировича Володимир Миколайович Рожковський.
Село невелике, біля тисячі жителів,
але його мешканці горді з того, що в роки страшного голоду 1946-47 року воно
врятувало тисячі дітей-сиріт, пухлих з голоду, від наглої смерті. В селі діяли
два дитячих будинки по 250 дітей і будинок немовляти на 180 дітей. Німці після
депортації залишили 108 добре облаштованих будинків. Дитбудинок займав усю
праву сторону єдиної в селі тоді вулиці Тараса Шевченка на 22 будинки, класи
були переповнені, діти були різних національностей, але найбільше болгар і
молдован. Так лише перших класів в 1947 році було аж сім. А початкова школа в
1944 році була лише з трьох учнів. Дитячий будинок проіснував в селі до 1964
року, потім діяла в селі невелика семирічка, тоді восьмирічка, а район був
Тузлівський, а згодом Білгород-Дністровський. Коли в 1968 році Ярослав з
батьками сюди прибув, в школі було всього 85 учнів, були навіть
класи-комплекти, школа розташувалася в старому погано опалювальному будинку
німця-колоніста, засновнику нашого села Готтфрід Шульца. Батько Ярослава
Володимир Миколайович отримав після закінчення Одеського технологічного
інституту призначення директора винзаводу, а мати – завуча в цю невеличку
сільську школу, в якій і зараз , ще , маючи 74 роки, працює. Вона відмінник
освіти України, учитель-методист, кавалер орденів і медалей, за сумлінну працю
її ім’я занесене до енциклопедії «Кращі люди України». Керує роботою
організованого нею шкільного історико-краєзнавчого музею «Шевченко і духовне
відродження України». Батько Ярослава також був неординарною людиною, закоханим
у справу виноробом, знавцем своєї справи. Кавалер ордена «Знак Пошани» -
(нажаль, уже 18 років, як спочиває в базар’янській землі). Мабуть, і судилося Ярославові
успадкувати найкращі риси батьків і дідів: душу, добре серце, розум, уміння
творити добро, безпомилково відрізнити відбірне зерно від фальші. Батьки в
тяжкі повоєнні роки добре навчалися, були однокласниками. Мати навіть була
рекомендована кафедрою історії української мови до аспірантури. В цій сім’ї завжди панував культ книги, і є чимала
бібліотека.
Адже всім відома аксіома, що
людина починається з дитинства, бо всі ми родом з дитинства. Саме у дитинстві відбувається посів добра, це
найважливіший період людського життя, в якому на багато років вперед закладаються основні риси
людини. Скільки себе пам’ятає Ярослав
завжди любив книги, навіть не вміючи читати, міг годинами розглядати малюнки в
книгах, все питаючи, що це. Навчився говорити досить рано, з дитинства знав
багато віршів, народних пісень, які любив співати разом з дідусем Миколою
Андрійовичем, слухати його правдиві розповіді про страшну війну, а коли був
придбаний перший телевізор, міг по декілька десятків разів дивитися дитячий
фільм «Мальчиш-кибальчиш». Тоді ще жила родина Рожковських при
школі в селі Кримка ім.. «Партизанської іскри» ордена «Знак Пошани»,
товаришували і були родичами з матір’ю та сестрою Героя Радянського Союзу
Парфентія Гречаного Лукією Кіндратівною та Марією Карпівною Гречаними, де він і
наслухався розповідей про війну і подвиги відважних іскрівців. В 4 роки вже гарно
читав, дуже радів, коли вивчив склади і все написане міг читати сам. Коли
батько їхав на сесію до Одеси, він міг уже сам йому писати листи, бо дуже любив
свого «папочку». Казав йому: «Я тебе дуже люблю, бо ти мій рідний батько, а я
твій рідний син», і цим доставляв батькові велике задоволення. Слухався з
першого разу, бо з другого уже не враховувалося.
До школи пішов уже в Базар’янці, коли йому було 6 років (всі шли до школи
в 7 років), бо зріст мав немаленький, і в дитсадку йому було робити нічого, був
підготовлений до школи, міг самостійно читати дитячі книги. Школа в селі була
російська, а він дитина, вихована в українській сім’ї. в основному перші дні в школі мовчав, не
швидкий, неговіркий, спочатку важко було впізнати в ньому потенціального відмінника. А така
риса, як порядок, акуратність у всьому була притаманна йому завжди. Зошити і
книги без жодної помарочки, одяг і взуття завжди шанував, завжди любив носити
піонерський галстук, бо був головою піонерського загону, в якому було аж 12
учнів. Його першою вчителькою була незабутня Лідія Трохимівна Потапенко, яка і
стала йому хрещеною матір’ю, ризикуючи на той час репутацією, навіть втратити
роботу, похрестивши його в 13 років в церкві села Тузли. Лідія Трохимівна –
надзвичайна людина, прекрасний учитель, яка вирізнялася своєю любов’ю до дітей,
її серце до них назавжди прикипіло, до їх допитливих очей. Вона доброзичлива і
об’єктивна, людина творчого характеру, душевної теплоти, вміла поєднувати
сердечність і мудрість. Повезло Ярославу на першу вчительку; багато в своїй
творчій роботі професора він запозичив від неї. Уже спочиває вона, відійшовши в
інші світи, але живе назавжди в своїх учнях, і серед них і Ярослав, якому
прийшлося вже лікарю-професору її лікувати. Як вона гордилася своїм учнем тоді
в палаті хворих, і в селі завжди всім розповідала. А він взяв від своєї
хрещеної: завжди спокій та вагомі слова, обдумані дії, роздуми, велика любов і
повага до праці.
Любив Ярослав школу і своїх
товаришів хоча йому ніколи було з ними спілкуватися, бо день був розписаний по
годинах: з 2-го класу вже навчався в
Шабській музичній школі по класу баяна, яку закінчив у 15 років з
відзнакою і був запрошений до музичного училища, але вирішив ще в дитинстві
бути лікарем, щоб лікувати свого дідуся і всіх хворих. Він спав в одній кімнаті
з дідусем і всі турботи про нього він взяв на себе, хоча в дідуся Миколая було
15 онуків і правнуків.
В старших класах навчався також
відмінно, любив як предмети математичного циклу також і гуманітарного, як мову
з літературою, а особлива його любов була, як і в покійного батька, до історії.
Повезло йому і на вчителів в
старших класах, математику тоді читав і був директором школи Махоткін Михайло
Михайлович, якого він дуже поважав і
поважає зараз, бо товаришує з його сім’єю. Класним керівником був молодий
учитель, що тільки закінчив педагогічний інститут Зубов Олександр Васильович,
якого всі вже встигли полюбити учні школи і його цікаві уроки фізвиховання.
Літератори були Волонтер Альвіна Василівна та Колганенко Лідія Дмитрівна, що
заклали йому любов до художнього слова та дали грамотність на все життя. Уже в
9 класі працював в дитсадку та школі музичним керівником. В школі приймав найактивнішу
участь в художній самодіяльності та предметних гуртках, приймав участь в
районних та обласних олімпіадах, акомпанував шкільному хору і був солістом
танцювального колективу, в драматичному
колективі, керованого його матерю, завжди виконував головні ролі, і завжди
займав на оглядах призові місця. На предметних олімпіадах також відзначався.
Коли навчався в 7 класі отримав путівку до Всесоюзного піонерського табору
«Молода гвардія» за перемогу на обласній олімпіаді по хімії. Закінчив школу на
відмінно, але з першого заходу поступити до медичного інституту йому не
вдалося, не дорахували одного бала.
Цілий рік працював в радгоспі
«Приморський» на виноградниках, на другий рік на першому екзамені з хімії
отримав «незадовільно», хоч перший рік хімію здав на «4». Прийшлось поступати
втретє і поступати на підготовче відділення, яке закінчив відмінно, а вже з
3-го курсу став Ленінським стипендіатом, був обраний головою ради відмінників
інституту. В 1983 року на жовтневі свята виконував почесну місію і як ленінський
стипендіат ніс прапор університету. Був також незмінним учасником студентської
самодіяльності, учасником студентських буд-загонів, працював в Болгарії, на
колгоспних полях Татарбунарщини і завжди
зі своїм другом-баяном.
29-ти річний професор фармакології.
Закінчив університет з відзнакою
і Вченою радою за порадою професора-фармаколога, автора підручника
«Фармакологія», людини зі світовим ім’ям Ярослава Борисовича Максимовича
отримав запрошення до аспірантури під керівництвом наукової школи члена-кореспондента
АМН України професора Валентина Йосиповича Кресюна, під керівництвом якого
захистив кандидатську дисертацію в 1990 році, коли йому було 27 років
«Особливості фармакологічного впливу нових БАР з ноотропною активністю на
організм тварин в умовах модельованого стресу». А через 2 роки, працюючи
спочатку асистентом потім доцентом на кафедрі фармакології, підготував і
захистив докторську дисертацію «Патогенетичні механізми порушення імунологічної
резистентності організму за умов формування стрес синдрому та шляхи їх
фармакологічної корекції».
З 2000 року очолює кафедру
фармакогнозії на фармакоцентричному факультеті, який тоді відкрили при
Одеському медичному університеті.
Наймолодша професорська родина.
В 1993 році одружився, його дружина
Наталя Миколаївна також була ленінським стипендіатом, секретарем комсомольської
організації університету. Нині професор гінекології, має своїх три підручники з
гінекології. Є автором підручника «Гінекологія» та «Атласу з гінекології».
Вільно володіє англійською мовою, якою читає лекції для студентів-іноземців.
Ярослав Володимирович та його
дружина Наталя Миколаївна в свій час були наймолодшими професорами
університету, яких радо вітала університетська газета «Пацієнт», і обоє є
членами світової федерації лікарів-українців, яку очолював лікар-українець з
Нью-Йорка Михайло Ростиславович Цегельський, який разом з дружиною Іреною, яка
очолює музей «Українського рушника», побували 2 рази в нашому шкільному
краєзнавчому музеї, подарували дорогі
для музею експонати, зокрема «Кобзар» Т.Г.Шевченка під редакцією В. Симовича.
Очолював це товариство згодом і лікар, справжній українець, депутат Верховної
Ради України кількох скликань Любомир Антонович Пиріг, що лікував однокласника
батьків Ярослава Володимировича та Алли Рожковських українського поета,
лауреата Шевченківської премії Миколу Вінграновського, за порадою своїх
молодших колег Рожковських він також був у нашому музеї та в екскурсії по
Буджаку, він також подарував музею дорогу книгу «Т.Шевченко – художник» і довго
вів переписку з музеєм.
Ярослав Володимирович дуже багато
допоміг школі в створені цього високовартнішого музею. Зібрав багато
літератури: підписка за кілька років газети «Літературна Україна»,
«Чорноморські новини», журналів «Дніпро», Вітчизна Україна», «Дзвін», рідкісні
видання книг про героїв України, книги. З української старовини, взагалі
історія, зокрема України, його хобі, ще класична музика, він, як і його батьки,
прихильник української національної ідеї. Це професор в регіональній Одесі з
українською душею.
Більше як 20 років наша родина
товаришує з німецькими друзями, вихідцями з нашого села, які також допомогли в
створенні нашого музею. І ось минулого літа Ярослав Володимирович побував в
складі делегації з Бессарабії в Німеччині на конференції в Штутгартському музею
«Історія бессарабських німців», бо він досконало володіє німецькою мовою.
Хочеться розповісти, скільки для лікування жителів нашого села зробило подружжя
Рожковських Наталя та Ярослав, лікарів-професорів. Люди коли бачать машину біля
хати, біжать з усіх кінців зі своїми хворобами, жодній людині в селі ніколи не
було відмовлено. Жителі села, учні нашої невеликої сільської школи пишаємося
тим, що саме наша сільська школа виховала та вивчила науковця, професора,
головне справжню ЛЮДИНУ з чуйною душею. Він любить своє село, свою школу,
приїздить до хворої матері, лікує її, підтримує її морально і матеріально, веде
домашнє господарство, не цурається працювати в саду, на городі, сам проводить
ремонт в великому будинку, дбає, щоб у матері ні в чому не було потреби. Це і
справжній приклад для наслідування. Такою ж наполегливою та жадібною до
навчання є дочка Ярослава Володимировича та Наталі Миколаївни Оксана, яка
навчається вже 3-ій рік в Гальденбергському медичному університеті в Німеччині.
Закінчила з золотою медаллю Одеську гімназію №5, музичну та хореографічну школи
також з відзнаками. З 4-ьох років вивчила досконало англійську та німецьку
мови. Навчається відмінно і в свої 19 років росте гідною своїх батьків.
Я.В.Рожковський друкує свої праці
в багатьох газетах та журналах:
«Львівські новини», львівська газета «Експрес», газета Одеського
університету «Пацієнт», журнал міністерства охорони здоров’я України «Одеський
медичний журнал», газета «Одеський вісник», журнал «Фармація», в українських
виданнях з медицини в Росії, Канаді та Поль щі та всіх видань і не перелічити
бо їх десятки. Останні півроку перебував в Німеччині в Франкфурті з метою
обміну досвідом викладання такої галузі науки, як фармакогнозія.
Розповіла: мати
Я.В.Рожковського
Алла Сергіївна.
Комментариев нет:
Отправить комментарий